memoryremains_ua

Зі щоденника Анатолія Гарматюка (1936–2006), українського письменника, у 1956 р. – студента Київського політехнічного інституту:

[...] Тепер коротко про те, як відзначили моє двадцятиріччя. Це якраз було в суботу. Ми перед цим одержали стипендію. Я взяв сотню карбованців, купив п’ять пляшок вина, трошки закуски, а решту дав Несторові, щоб він купив з кілограм ковбаси. Нестор пішов, купив зо два кіло першосортної ковбаси, ще пляшку вина, яблук. Тих грошей, що я йому дав, не вистачило б і на половину цих закупок. Взагалі, як я переконався на багатьох вчинках Нестора, у нього надзвичайно хороший, товариський характер і дуже чуйна душа. В цьому відношенні я повинен брати з нього приклад.

Так от, зібрались ми в «кубрику» всі, крім Юри Самцова, що поїхав до своєї Галі. Якраз нагодився і Федя Нагнибіда. Запросили і його до столу. Перший тост підняли за іменинника. Далі пішли тости на різні теми. Потім співали, навіть танцювали під радіо. Взагалі, настрій був дуже хороший.

(Миті життя гумориста і сатирика Анатолія Гарматюка. Спогади (Вінниця: О. Власюк, 2008), с. 55)

assassins_cloak

Зі щоденника Алана Рікмана (1946–2016), англійського актора театру і кіно:

Обід у «Кенсінгтон плейс» із Гіларі Гіт. Вона й журналіст Джонатан Павелл хочуть, щоб я зіграв когось там у «Ребеці» – але це чотирисерійний фільм. Тому я сказав, що не можу. Можна грати так само, як завжди (або краще), але чомусь телебачення все загальмовує. Якщо це не американський ситком (Том Генкс, «Розанна»), коли ТБ, навпаки, пришвидшує. Незбагненна загадка.

19:30. «Скляний звіринець» [п’єса Теннессі Вільямса].

Чергова постановка Сема Мендеса. Що з ним не так? Схоже, театр – це ігровий майданчик або ж волога хустинка самотерапії. Відсутній резонанс – немає відчуття непередбачуваного вибуху. Усе ретельно зорганізовано. Зої Вонамейкер, звісно, самограйка, але їй потрібний виклик. Клер Скіннер здатна грати стоячи на голові. Це все миготить перед очима і лише прикидається чимось справжнім.

(Алан Рікман, Шалено, глибоко. Щоденники, за редакцією Алана Тейлора, переклали з англійської Олег Колесніков, Анна Пащенко (Київ: Наш Формат, 2023), с. 133)

v1snyk

Якось упустив момент, коли й чому всі стали постити фотки 10-річної давності з ностальгічними спогадами. І раптово мені захотілося цей флешмоб підтримати, хай і не знімками, але текстом. Отже, у 2016 році я:

1. Отримав неілюзорних піздюлін у Козятинському районі.

2. Вперше подорожував за кордон (у Молдову). До першого перельоту залишалося ще два роки, молодий був, зелений, не цінував світ відкритих кордонів.

3. Востаннє зустрівся з двома друзями-колегами з позаминулої, кримської роботи. Вони після окупації осіли в Києві. Хоча нам ніби й не заважає нічого зустрітися знов, чомусь думається, що то було саме востаннє.

4. Вперше побував у Рівненській і Черкаській областях.

5. Спускався у вінницькі катакомби та гуляв осінньою зоною відчуження.

6. Переїхав у власну квартиру, першу таку, щоб суто мою і за свої зароблені гроші куплену. Скоро ювілей, тільки не можу згадати, 5 чи 7 липня. Доведеться пити в обидва дні про всяк випадок.

7. На початку року досить болісно переживав розрив із дівчиною, з якою так все добре починалося наприкінці 2015. Зараз то здається бздурою і тільки на краще, що нічого з нею не вийшло.

8. Паралельно досить довго спілкувався з іншою дівчиною, з якою знайомився з тою ж таки метою, але жодних романтичних почуттів так і не було, тож ми іноді просто бачилися як прості друзяки, що теж непогано. Переважно завдяки їй у мене і є фотографії мене за той рік. Публікувати їх я, звісно, не буду.

9. Оскільки на моїй попередній роботі справи йшли краще і вони практикували не масові скорочення кожні півроку-рік, а пишні корпоративи, відбувся корпоратив у Львові, де я вперше побував на “Львів-Арені” (на смертельно нудному матчі “Карпати” – “Чорноморець”), сфоткався з Фаготом і Фоззі, послухав наживо Онуку і провів дві ночі в найгіршому готелі міста.

10. Наїбнувся з велосипеда так, що пару днів ледь міг ходити, а шрами на коліні та лікті видні й досі. Проте одразу після падіння в стані якогось безумного афекту і в кровіщі проїхав ще кілометрів 60.

11. Скакав, орав і підспівував на концерті Garbage у Києві.

В цілому, аж не віриться, що відтоді минуло майже 10 років.

assassins_cloak

Зі щоденника Миколи Хрієнка (1949), українського журналіста, у січні 1991 р. – співробітника газети «Вісник Чорнобиля», який працював у зоні відчуження:

У землю ховають усе – і золоті скарби, і померлих людей. А в Чорнобильській зоні у землю ховають землю. Недавно бачив, як на Буряківці самоскиди звалюють у величезні могильники забруднений радіацією чорнозем. І мені так жаль було оту землю, бо вона вмерла на тисячі років. А потім я підбіг до кабіни КрАЗа, відрекомендувався і запитав літнього водія: «Про що ви думаєте, коли везете в могильник радіоактивну землю?». Він подумав і відповів: «Може, це й дивно, але мені іноді здається, що я везу ховати самого себе. З’являються й фантастичні думки. Наприклад, поки ми отут порпаємося в Зоні, нашу отруєну планету вже тягне на буксирі якесь НЛО в космічний могильник»...

«Цікаво, що таке, по-вашому, щастя?» Водій КрАЗа відповів: «Чиста земля. Чисте яблуко і чиста річка. Кухоль води... А ще – трава і ліс, в які не страшно заходити».

Ми потисли один одному руки і розійшлися.

(Микола Хрієнко, “Щоденник із Чорнобильської зони”, Сучасність 4 (1992), с. 165)

assassins_cloak

Зі щоденника Андрія Радченка (1900–1982), українського економіста, у 1924 р. – студента Київського сільськогосподарського інституту:

Сьогодні дивився нову п’єсу у постановці майстерні «Березіль» – «Машиноборці». Дуже цікава п’єса. Я навіть захопився нею. Відчувається глибокий зміст на історичному тлі, і виконання досить гарне.

Новий театр має в собі багато цінного. Насамперед, театр Курбаса наскрізь революційний. Він цілком прийняв Жовтень і йде під стягом Жовтневої революції. Зміст нових п’єс суто революційний, з чисто пролетарською ідеологією. Я бачив «Газ», «Джимі Гіггінз» і – нарешті – «Машиноборці».

В цих п’єсах багато схожого. Значить, бік ідеологічний цілком мене задовольняє, коли відкинути те, що він трохи одноманітний. Я гадаю, що він стане більше революційним, і тому цілком відповідатиме станові навіть звичайного глядача.

Я чув, що Курбас має ставити якісь нові п’єси, в тому числі й «Гайдамаки». Таким чином, своєю ідеологією він завоює перше місце між усіма теперішніми театрами. Окрім цього, він є школою революційного, пролетарсько-комуністичного виховання. В цьому буде його велика революційно-історична роль. Постановка теж надзвичайно оригінальна, конструкції цілком нового напрямку і разом з простотою дивують своєю доцільністю.

Все має, поруч з символікою, звичайні зрозумілі штрихи. Динамічність постановки прекрасно передає ввесь дух п’єси, передає глядачеві настрій і робить щось схоже до зачарування. Нічого подібного до цього часу ніхто не бачив. Цікаво те, що такого театру немає навіть за кордоном. Таким чином, можна з певністю сказати, що новий театр матиме велику будуччину. І з гордістю ми скажемо: українці створили новий театр.

...Чутка йде, що мають чистити студентів. І лишать тільки 50 відсотків усього складу. Дивує мене, чому ж тоді кричать про культуру, далі – розвиток техніки та прогрес? Наша країна така некультурна і разом з тим відкидає культурних людей, бо не має чим їх утримувати.

От така трагедія теперішніх часів, таке протиріччя нашого життя. Тільки засумуєш та й скажеш: треба енергію свою витрачати на розвіювання темряви. А десь в душі питання: а як виженуть з інституту і не дадуть змоги розвіювати цю темряву?..

(Андрій Радченко, Свідчення ровесника віку: вибрані місця з щоденників 1923–1960 рр. (Кривий Ріг: Видавничий дім, 1999), с. 7–8)

Ілюстрація: сцена з вистави Л. Курбаса «Машиноборці», 1924 р.

maxiwell

Оскільки наприкінці минулого року частенько прогулювався на свіжому повітрі, назбирав знімків на ще один фотозвіт. У ньому — замальовки кінця жовтня, листопада та грудня 2025 року. Плюс — у побуті трапилось дві пригоди. Тож є що показати і розказати.

Правда, варто зазначити, що ці прогулянки та походи по справам дались нелегко, адже батько декілька разів був свідком "відлову" чоловіків прямо на вулиці.

1. У цих фотозамальовках — два однакових автомобіля під різними марками, барви пізньої осені, відключення електрики, а також інцидент з піною для гоління.

А ще у цьому фотозвіті — про прогулянку по лісу та залізничній лісосмузі, про гриби, нові автомобільні номери, пригоду із заряджанням смартфона (ледве не трапилась пожежа). Тож пізня осінь - початок зими були насиченими.
( Читати більше (+49 фото)... )

assassins_cloak

Зі щоденника Ежена Делакруа (1798–1863), французького художника, у 1824 р. – мешканця Парижа:

Сьогодні вранці я домовився з Раймоном Вернінаком про зустріч із паном Вутьє, який щойно приїхав з Греції, де обіймає важливу посаду, і невдовзі повертається туди. Пан Вутьє – миловидий чоловік, грецького типу. У нього маленькі, яскраві очі, і він здається сповненим енергії. Він неодноразово захоплювався грецькими солдатами, які перемагали своїх ворогів, топтали їх ногами і кричали: «Зіто Елевтерія!» («Хай живе свобода!»). Під час облоги Афін, коли греки підступили до міських мурів на відстань пострілу з пістолета, він був настільки вражений надзвичайною головою турка, який з’явився в бійниці, що завадив солдату в нього вистрілити.

Різанина на Хіосі тривала місяць. Саме наприкінці місяця капітан Георгій з Ісфагану, здається, зі 140 людьми, підпалив турецький флагманський корабель. Капудан-паша та старші турецькі офіцери загинули, але греки повернулися цілими та неушкодженими. Корабель, на якому з Кандії до Константинополя перевозили голову Балеста, доблесного французького офіцера, прибув до Хіоса і виставив напоказ свій жахливий трофей. Корабель підпалили, а голову героїчного Балеста поховали з належними почестями.

Після обіду з Раймоном Вернінаком і паном Вутьє я пішов до Люксембурзького палацу. Повернувся до майстерні сповнений ентузіазму, і коли незабаром прибула Елен, зробив серію етюдів для картини. На жаль, вона забрала з собою частину енергії, потрібної мені для робочого дня.

Увечері Дімьє пригощав нас пуншем у Бовільє.

Минулого вівторка, 6 січня, я обідав у Різенерів разом із Жакіно та донькою його брата, полковника. Її риси обличчя не вирізняються красою, але я дуже хочу зберегти враження від її італійського типу, і особливо від її чистого кольору обличчя – хоча він не зовсім гарний – і чистоти обрисів, я маю на увазі той рішучий погляд і пружність шкіри, притаманні лише юним дівчатам. Цей цінний спогад варто зберегти для малювання, але я вже відчуваю, що враження починає згасати.

Сьогодні, у понеділок, 12-го, я починаю працювати над своєю картиною.

(The Journal of Eugene Delacroix, translated by Lucy Norton (London: Phaidon Press Limited, 1995), p. 20–21. Переклад з англійської)

Ілюстрація: Ежен Делакруа, «Різанина на Хіосі», 1824 р.

assassins_cloak

Зі щоденника Логвина Пукася (1880–1937), уродженця села Красногірка тепер Полтавського району Полтавської області, колишнього партійного функціонера, який у січні 1934 р. перебував на засланні в Самарканді:

Сьогодні випадково побачив, як виходили делегати партконференції. О, Боже! Що то були за рила! Сором дивитися! Таких ряшок, як тут, я не бачив навіть в Олександрійськім централі. У більшості делегатів обличчя п’яниць і розпутників. Незважаючи на упитаність, вони мали колір жовто-землистий. Понабрякали під очима сині мішки, точнісінько, як у колишніх Іванів. Очі каламутні, погляди злі і сладострасні. І це верхівка сучасного, так званого суспільства. Боже, який жах! Як тяжко і соромно, що я живу в цю ганебну годину, коли все, що краще, чесніше, конає в неволі, у засланнях та тюрмах. А така нікчемність тримає в своїх руках долю всіх працюючих, всієї безмежної країни.

(Логвин Пукась, Тернистий мій шлях: фатальний щоденник із сховищ КДБ, впорядкування Валентина Посухова (Полтава, 2002); http://poltava-repres.inf.ua/statti/shl_5.htm)

ivanna

Новин нема, просто пара думок.

Попалися на очі фото з концерту Тілля в Ташкенті, Узбекистан. Цензура змусила всіх блядей на сцені одягтися пристойно. Бо нема чого пиздами світити в ісламський країні, де стандарти геть інші, ніж у Дубаї. От дивлюся й думаю: це ж як Тілль хоче задовольнити російську аудиторію, що згоден давати концерти в кожному кишлаку Середньої Азії, куди русня має вільний доступ, навіть за умови кастрації свого шоу - а шоу для Тілля святе. Однак тут справа не в особистих уподобаннях Тілля, а в грошах: будуть концерти в кишлаках розкуплені - Тілль буде там виступати хоч перед верблюдами.
І отут я маю визнати, що, попри свій підхід «гроші не пахнуть», Тілль викликає майже повагу. Бо йому потрібні гроші, потрібні прям зараз - він їх заробляє. Важкою працею. Не сидить жуючи соплі, чекаючи роками, поки Раммштайн роздуплиться зробити хоч щось.

Я з дивом дізналася, що восени мексиканці розпускали плітки, що Мексиканський ДВД вийде в грудні 2025. Мексиканці в своєму репертуарі: якщо є найменша вірогідність чогось, вони видають це як достовірний факт. Тепер мексиканці заявили, що реліз ДВД не відбувся через непорозуміння між Раммштайн і Юніверсал. І дата цього релізу наразі абсолютно невідома.
Як я писала раніше, згідно мого інсайду, Мексиканський ДВД не сподобався Ріхарду, і він його відклав. Можливо, справа не в музиці, а в контракті. Ріхарду багато чого може не сподобатись… йому буквально все може не сподобатись. Однак підсумок залишається незмінним: ДВД не вийде в найближчому майбутньому.

Зато вийдуть нові окуляри Раммштайн, зроблені якимись нонеймами.

assassins_cloak

Зі щоденника Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), українського історика і публіциста, на початку січня 1945 р. – студента Німецького університету у Празі, який перебував у Берліні:

Я ще вчора зауважив, що сталося передучора нещастя: загубив десь велику коверту із кількома листами, м. ін. письмо Кітаями до Нім.-Японського Т-ва у Берліні (у справі приділу рижу) та моя власна графологічна експертиза, замовлена колись Генні Швенцер за досить грубі гроші. – Кинувся шукати за згубою (всюди там, де ходив передучора) й таки дійсно віднайшов її в одному ресторані, де обідав був з Рудком!

Передполудні склав візиту в Alexander-von-Humboldt-Stiftung (якої я є стипендіят від 4 років). Керманича, д-ра Ґепеля (Goepel) не було, говорив з його заступником. – Пішов до японського Т-ва та залишив листа Кітаями. Секретаря Т-ва не застав.

Після обіду, коли я саме сидів у Рудка, з’явився Пизюр, голова віденської «Січі» та проектований наслідник Рудка. – Решта дня перейшла в ноусівській атмосфері. – Насамперед ми в чвірку (Рудко, Ліщинський, Пизюр, я) поїхали за продуктами, які УЦК (конкретно: представник у Берліні, Голод) подарував членам Централі. Це були два великі тяженні лантухи всякого їстивного краму. – Від 6,30 у хаті Рудка коротке, летюче засідання Централі у зв’язку з Конгресом (обговорення порядку нарад). Крім попередніх: Пріцак («спуцований» нині вдруге) та Цимбалістий. Після засідання вже пізно було йти до ресторану, тому повечеряли у Ліщинського хлібом і кавою, коштуючи вперше приділених харчів (цукру, кондензованого молока). Пизюр був ще дуже втомлений з дороги, але на найближчі дні заповідається інтензивний обмін думок.

(Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники, упорядники Ярослав Глистюк та ін. (Київ: Дух і Літера, 2019), с. 234)

ivanna

Весь інтернет забитий новиною, що буквально зараз у Лондоні й Новій Зеландії підбирають актора на роль Арагорна.
Режисер і Ко шукають на роль Арагорна невідомого актора – що логічно, його обличчя не повинно ні з ким/чим асоціюватися. Також режисер і Ко не звертають ніякої уваги на фанатські симпатії й пропозиції – що в принципі є вірним рішенням.
Інший критерій підбору актора на роль Арагорна – він має бути молодим. Бо події «Полювання на Голлума» розгортаються майже за 20 років до основних подій LOTR. І отут ахтунг. Тобто сценарій «Полювання на Голлума» притримується книжкової версії LORT, де між зникненням Більбо і появою Гендальфа на дні народження Фродо пройшло 17 років, а не кілька місяців, як у фільмі? Окей. Звісно, це правильно – притримуватися авторського тексту. Але фільми LOTR і «Хоббіт» створили власний канон, який зв’язує їх у єдиний Всесвіт: Леголас у «Хоббіті» відправився шукати уже дорослого Арагорна, бо ці 17 років пройшли раніше, до подій «Хоббіта», таким чином Арагорн 20-річний у «Хоббіті» і 87-88-річний (як він і має бути) у LOTR. Все логічно. Але якщо «Полювання на Голлума» буде побудовано на книжковій версії, воно не впишеться в гармонію двох попередніх трилогій.
І на думку режисера й Ко, як сильно 70-річний Арагорн, який жив важким життям на кордоні, візуально відрізняється від 87-річного Арагорна?
І взагалі, а не пізно в січні шукати актора на головну роль, коли з вересня минулого року йшов препродакшн, а в травні цього року почнуться зйомки?

Щодо зйомок. 5 січня в Празі повинні були розпочатися зйомки «Фундації-4», однак у понеділок з’явилося сторі, що Лі відпочиває з супругом на Ямайці. Сподіваюся, це тому, що Імператор не повинен буті присутнім на знімальному майданчику в перший же день.

Ну і про Лі. Чи з’явиться Трандуїл у новому фільмі? Досі жодних натяків.
Попався мені на очі це й колаж. Боже. Одна людина, одна концепція довгого білого волосся – і який разюче різний результат. Хоча фото праворуч теж може бути Трандуїлом – саме так міг виглядати юний Трандуїл, коли наприкінці першої ери він пережив знищення Доріату й вбивство родичів. Саме такими заплаканими очима він наостанок дивився на рідні ліси, які назавжди зникли під водою. Довге життя з нищівними втратами перетворило Трандуїла на уособлення зверхньої самовпевненості. Він не народився великим королем, він ним став.

assassins_cloak

Зі щоденника Рені Шпіґель (1924–1942), мешканки Перемишля єврейського походження, у січні 1940 р. – учениці середньої школи:

Вже по імпрезі. На ялинці я отримала в нагороду шахи, як найкраща учениця. Потім ми готувались до олімпіади. Ця олімпіада буде вже завтра. Я маю там декламувати вірш «Локомотив». Аби мені добре пішло. Поза тим, переселяємося з нашої школи. Будемо ходити з хлопцями. Сьогодні вже все забрали з нашого класу, прикраси, каламарі, геть усе. Там має бути якась семирічка. Ой, фе, як жахливо. Так мені це все набридло, здавалося, що буде зовсім інакше, я вже давно змінила погляди. Постійно живу в якомусь страху обшуків, війни. І ще це ходіння з хлопцями до школи, ну-ну, побачимо, як воно піде. Одинадцятого починаються муки, далі розповім Тобі, що буде. Бувай здоровий, Щоденнику. Тримай за мене кулаки. Аби добре пішло!!! Ох, яка я безмірно дурна і що зі мною сталося? Я ж ніколи не була такою, я ж скидалася на розумну. Що за ідіотські думки закохуватися в командіра, хотіти його цілувати? Чи я здуріла? Як можна мріяти про своє кохання в особі якогось там командіра. З хлопцями я не ходжу, так, це правда, не закохувалася теж, але й на те прийде час, принаймні так думаю. Хоча коли я була на забаві, то мені було прикро, що нікого не знаю, і я пішла з Норою, а Белька та інші залишилися. Така Белька, вона залишилася, я була сердита. Але потім Белька мені заздрила, що я пішла. Вона взагалі не розважалася, пішла зла, зажурена, ледве я її трохи втішила. Потім я була зла, що один боягуз відвертається, власне той, що зміг мене трошечки зацікавити. Ох, яке це все гидке й дурне... А я однак думала, що розумніша...

(Renia Spiegel, Dziennik Reni Spiegel. Życie młodej dziewczyny w cieniu Holocaustu (Warszawa: Prószyński i S-ka, 2020), s. 55–56. Переклад з польської)

assassins_cloak

Зі щоденника Вікторії (1819–1901), у 1839 р. – королеви Великої Британії:

Лорд М. [Мельбурн] знову взяв два яблука, але з’їв лише одне, а інше поклав перед собою; я спитала, чи збирається він його з’їсти; він відповів, що ні, й додав: «Але мені подобається мати владу це зробити». Я спитала, хіба він не мав таку саму владу, коли яблука стояли на тарелі на столі? Він засміявся і сказав: «Не повну владу».

(The Girlhood of Queen Victoria: A Selection from Her Majesty’s Diaries Between the Years 1832 and 1840, edited by Viscount Esher, Vol. II (London: John Murray, 1912), p. 94–95. Переклад з англійської)

ivanna

Різдвяний Пауль, 26 грудня 2025 у Берліні. В амплуа папуги чи ще якогось птаха. У мене мозок закоротило від цієї шапки й кольору светра. Людина без комплексів, чо.
Тільки маю сказати, що зараз дуже поганий час для такого фото. Після ночі, коли русня розбомбила щось і дві області з двома містами-мільйонниками в повному блекауті, коли чотири сука років іде війна й краю їй не видно – німці впадають в дитинство і розгулюють у образі дурника по Берліну. Який, до речі, теж відгріб трохи тероризму русні. З таким інфантилізмом нічого хорошого не буде.
Якщо відволіктися від одягу, Пауль не виглядає щасливим. Мабуть, от що турбує мене з цим фото, не лише мій власний психічний стан. У Пауля ріжучий око контраст між веселим одягом і сумом в очах. Пауль не худенький і не виснажений, видно, зі здоров’ям у нього все гаразд, але на душі в нього щось важке гнітить.

assassins_cloak

Зі щоденника Леопольда Тирманда (1920–1985), польського письменника і публіциста, у 1954 р. – мешканця Варшави:

Знову переходжу на сувору дієту. Вважаю, що це нечесно з боку печінки, таке неочікуване нахабство і погіршення. Але печінка – це не джентльмен, як сказав колись Збишек Герберт і мабуть що мав рацію. Він на цьому знається.

Перед полуднем пішов до свого перукаря. Це похмурий хам, але я дуже його люблю. Зникома приватна ініціатива, малесенький закладик у подвір’ї на Хмільній. Всередині атмосфера непривітної, простацької люб’язності для клієнтів. Зазвичай порожньо, ніхто не чекає під стіною, і ми розмовляємо про жінок. Мій перукар милується настільки накипчастими від сперми описами, що я після кожної сесії вимагаю миття голови за пів ціни.

[...] Обід у Літераторів. Підсів Юрек Брошкевич. Відважний чоловік. Взагалі до мене ніхто ніколи не підсідає. Остракізм нікчем чи просто моя особиста непривабливість? Ніколи цього достеменно не знав, а мені ніхто не скаже. Щоби не перебільшувати, волію думати, що я нікому не цікавий. Брошкевич мене втомлює, але люблю його. Покірно служить комуністам, та схоже на те, що крім кар'єри, в голові у нього тільки дівки і трахання.

По обіді був у мене Герберт. Це один з найкращих моїх сучасників. На мою думку – поет номер один свого покоління, а може й усього нашого обшару історії повоєнної Польщі. Про нього знають ще небагато, він мало друкувався, трохи в «Тиґодніку Повшехним». Зрештою, не зустрів визнання і захвату серед католиків, але ми всі в «Тиґодніку» були згодні, що це клас сам по собі. Що він себе ще покаже, як тільки дозволять.

Збишеку Герберту ще нема тридцяти, він худорлявий, трохи слабосилий, з надто широкими стегнами. У нього хлопчакуватий, весело задертий ніс і підозріло лагідні, світлі очі. В їхній блакитній м’якості видно нещирість і непоступливість. Він ввічливий, доброзичливий, спокійний, але в цій увічливості ховається воля, непокірність і якесь витончене лукавство, з яким краще рахуватися. Говорить тихо, цікаво, знає про що говорить, має в собі велику і безкорисливу ерудицію, яку без зусиль переплавляє на дотепи і шарм. Плекає моральну чистоту, безкомпромісність і вірність самому собі трохи напоказ, але в такому солідному стилі, що не можна ні до чого причепитися і не можна відповісти йому нічим, крім глибокої поваги.

Звісно, потерпає від злиднів. Заробляє кількасот злотих на місяць на посаді рахівника-хронометражиста в кооперативі, який виготовляє паперові пакунки, іграшки чи коробки. Спокій, з яким Герберт витримує ці тортури після закінчення трьох факультетів, ніби взятий з ранньохристиянської агіографії. Цей спокій – ретельно сконструйована маска: за нею ховається розпач людини, яка боїться, що програла життя в несерйозному покері історії, де ставкою були ідеологічні прив’язаності й почесті. Внаслідок цієї згубливої звички він не має можливості допомогти старим нездужалим батькам чи уникнути інших гризот. Він нагадує людину, яка нахилилася над криницею життя й відчула звідти жахливий сморід, але водночас судомно вчепилася в край, щоб не відступити й за жодну ціну не перенести мрійливий погляд на цукеркові ландшафти.

Мене з Гербертом поєднує дивна приязнь: ми багато знаємо про наші думки і взаємну довіру, але пильно відокремлюємо від них справи дійсно особисті. Не довіряємо їх собі, тож не знаємо один про одного найважливіших речей. Кожного з нас мабуть що пригнічує обговорення інтимного, через потребу звичайної психічної гігієни, тому між нами є дещо нездоланне. Може, це й на краще.

[...] Вечір у Боґни, яка сьогодні була у школі вперше після зимових канікул. Вона повернулася щебетливою і щасливою як лісне пташеня: вся школа гуде про її сліпучий успіх на новорічному балі. Я мав допомогти їй з польською, але вона поводила себе нижче всякої критики, особливо коли мати пішла до сусідів, а батько ще не повернувся з міністерства. Я насварив її, після чого вона присмирнішала, але моєї зухвалості виявилося недостатньо, щоб повернути атмосферу уроку.

(Leopold Tyrmand, Dziennik 1954 (Kraków: Wydawnictwo MG), s. 31–35. Переклад з польської)

assassins_cloak

Зі щоденника Олександра Юзефовича (1930 – після 2011), уродженця села Теснівка тепер Житомирського району Житомирської області:

Зараз проходять Різдвяні свята, і я не роблю нічого, а тільки гуляю. Сьогодні свято Кутя, а завтра Різдво. В той день як кажуть народився Ісус Христос тобто бог, і тому це свято кожний год святкують. До війни совєтська власть цього свята святкувать не дозволяла як релігійне свято, а зараз же все змінилося і чомусь вже не кажуть нічого. Про мене то я б святкував би, і совєтські свята, і релігійні, бо на ці свята нічого не робиш, а тільки сидиш та можна читать і писать. Сьогодні мати скрізь прибирає на завтра, хату вона змастила жовтою, а стіни білою так що хата аж повеселішала. Я теж їй помагав прибірать, а надвечір пішов з Ладьком у яр випробувать гвинтівку. Вінтовку він взяв у Жоржа нашого товариша, а той десь знайшов бо зараз їх багато знаходиться по полях і хлопці стріляють ними во всю. Вінтовку я мало знав як з нею поводиться і не брав у руки боячись щоб не поплатиться життям. Та сьогодні я стріляв з вінтовки! Взявши лент 2 патронів під хатою в окопі, які покидали німці, ми прийшли в яр та засівши під кущем почали стрілять. Боячись я взяв її та злегенька натягнув курок і гримнув постріл, а вінтовка сильно штовхнула мене в груди. Тоді Ладько пояснив мені що коли пуля з силою вилітає то вінтовку відштовхує назад, а щоб не получить поштовх треба міцно прижимать її до грудей. Після цього я вже не боявся стрілять хоч правда вінтовка набила мені груди бо я ще не маю сили її вдержать. До нас в яр ще прийшов Льон Ладьків та мій товариш і сусід Іван який приніс ще патронів, і стріляли ми поки не стемніло. Да, сьогоднішній день багато дечого дав мені знать, а саме: стріляючи з вінтовки я ніяк не міг ні в що поцілить, і Ладько мені показав що треба брать ціль щоб мушка була навпроти розірки що вимірює далечінь. І ще я думав що патрон вилітає з пулею, але переконався що коли бойок б’є в капсуль патрона то пуля від стиснення воздуху в патроні вилітає, а патрон лишається. Після вистрілу треба відтягувать затвор викидать порожнього патрона, а заганять у дуло другого з кулею і закривать затвор.

(“Щоденник Юзеповича Шури Федорового”, у Олена Тунік, Теснівка (Житомир: ФОП Євенок О. О., 2011), с. 97–98)

assassins_cloak

Зі щоденника Михайла Могилянського (1873–1942), українського письменника та літературознавця, у 1936 р. – мешканця Дмитрова Московської області:

Почав по сніданку писати мемуари, аж зайшов О. С. Попов, він тут десь недалеко на районі працює. Снідав, обідав, вечеряв... Колись у нас жив хлопець, вчився у міській школі, ми вчили його німецькій мові. Коли пішов до військової служби, просився – не позбавляйте мене в Чернігові, хочу побачити світу. Як добре письменного його взяли до артилерії, а світу дивитись послали не дуже далеко... лише до Курська. Звідти він написав до нас, просив йому купити й надіслати книгу «Спутник артиллериста». Надіслали. Він її простудіював і після того дістав все приступне нижньому чину. Коли прийшов зі служби весь, сяяв і виглядав так, що збирались родичі, сусіди, знайомі – розглядали його, щупали... А через 5 років його вже було годі розрізнити від звичайнісінького селянина, його письменність не була зв’язана з потребами й практикою кожного дня – не мали жодного пристосовання. І коли він якось попросив мене – газетку, а я спитав: якої хочете, – петербурзької, київської чи чернігівської? – він відповів: мені однаково, мені на цигарки... Сьогодні я бачив, як з будочки роздрібного продажу газет вийшов старий селянин з числом «Правды» в руках. І очі йому світились так, що я голову б віддав наодріз, купив не на цигарки. Там, у газеті, він з захватом читатиме про речі, тісно сполучені з його щоденними інтересами – господарськими, родинними, громадськими, сполучені з усім тим, від чого він людиною став. Ось казковий шлях, зроблений життям на моїх очах, ось справжня казка дійсності, про яку й мріяти не осмілювалась мудрість багатьох мудреців.

(Михайло Могилянський, «Щоденник. 1934, листопад – 1937, жовтень», публікація Олександра Сергеєва, Хроніка – 2000, вип. 59 (2007), с. 384)

ivanna

Один популярний український блогер на фб написав пост про день народження Тілля. У рубриці «Невідривний календар», яка взагалі-то була присвячена репресованим діячам культури, яким боком туди Тілль – хз. Написав красиво, позитивно. У коменти набігли коментатори і швидко закидали Тілля гімном за любов до русні й пісню «Любимый город». І серед ланцюгів гнівних коментів немає жодної згадки про скандал з блядями.
Ось такий підсумок гріхів Тілля для українців: “me too” і тому подібне лівацьке лайно непридатних до реального життя істот нахер нікому не потрібне і не цікаве в Україні, а от «Любимый город» Тіллю ніколи не пробачать і не забудуть. І Тіллева допомога біженцям ніяк не рятує Тілля в очах українців, бо, по-перше, в Україні до українських біженців своє відношення, а по-друге – Тілль же допомагає без усвідомлення, що винні у цій війні ті, з ким він лобизається в губи.

assassins_cloak

Зі щоденника Івана Мороза (1922–2012), українського історика, філософа, у січні 1943 р. – командира взводу радянської армії, курсанта військового училища:

Сьогодні були на заняттях. Відкрито кажучи, половину продрімали. Старший політрук (начальник учбового відділу) перші дві години говорив все, що йому на ум взбрело. Гарно провів заняття майор Биков по тактиці і старший лейтенант Іваніцький по балістиці.

А зараз сиджу після занять вечером. Нудьга. Немає куди піти. ДКА сьогодні вихідний, в театри в місто квитків не маю. Читать устави і НСД надоїло, із художньої літератури нічого цікавого ніяк не зустріну. Остався я самотній не тільки серед людей, але й серед постійних моїх друзів – романів, повістей. Залишився мій єдиний товариш, який ніколи мені не зраджував, з яким я завжди ділився самими таємними думками і намірами. Це мій мовчазний співбесідник – мій дорогий щоденник. Він і тільки він один поділяє всі мої радощі та невдачі. Правда, за 22 рік мого життя у мене другого багато більше, ніж першого.

Завтра 5 (п’яте число), фатальний день. Рівно півтора року назад (5.8.1941 року) в супроводі скаженого танцю війни я покинув свій дім, своє село Степанівку, свої верби біля греблі на ставку і пішком відправився по шляхах невідомого.

І от ці шляхи війни привели мене в далеку Сибір, в місто Новосибірськ. А батько і мати мої залишилися на волю злої долі, а братів моїх розкидала війна не відомо куди.

Ех, війна, війна! Коли я повернуся в свою рідну прекрасну Україну? Ніколи.

Прекрасної України більше немає, вона запоганена, забруднена фріцами. Її треба вимести цупким віником, як світлицю, чисто, замазати долівку, пошкребти лави і потрусити полинем та осокою в хаті-світлиці.

(Іван Мороз, Велика війна і армія очима пересічного лейтенанта: щоденник «Ваньки взводного», редактор Оксана Плаксіна (Дніпропетровськ; Севастополь: Вебер, 2012), с. 79–80)

ivanna

Нарешті роздуплилася подивитися нове кіно з Лі Пейсом, де він грає головного злодія. “The Running Man” – це назва шоу, учасники якого мають вижити 30 днів, коли на них полюють мисливці. Оригінальне кіно “The Running Man” 1980-х зі Шварценеггером я не дивилася, так що порівнювати не можу й оригінал не впливає на моє судження, але кіно так собі, варте уваги лише заради Лі. Лі тут абсолютно вартий уваги.

Закладені в оригінальну книгу й перенесені в фільми сенси, що телевізор управляє людством, а головними потребами людства залишилися «хліба й видовищ», я благополучно проігнорувала, а кінцівка взагалі пройшла повз моєї свідомості. Після того, як убили героя Лі, мені стало глибоко похер, що там станеться з головним героєм і як він відомститься продюсерам шоу. Головний герой мені також похер, він взагалі не зачепив. Гіперагресивний характер дисбалансує з доволі смазливою фізіономією, а занадто накачане в спортзалі тіло не стикується з образом безробітного бідняка. Якесь припадочне воно.

Лі тут головний мисливець. І Боже, як же він підходить на цю роль. З його зростом і статурою, лаконічними жестами. Його обличчя закрите маскою, у нього немає міміки – але він пречудово компенсує міміку рухами. Як він аплодує, коли головний герой намагається врятуватися, як він посилає йому повітряний поцілунок… Боже, кожен жест і рух Лі – це шедевр. Лише одне вибивається з образу – голос. Бездушний вбивця-мисливець має мати беземоційний плаский голос. Лі свої фрази починає говорити таким голосом, спеціально робить його нижчим, але під кінець збивається на свої типові інтонації, які буквально ласкають. Майже весь фільм Лі носить маску, яка робить образ головного мисливця таємничим, а коли він наприкінці фільму знімає її – одночасно з його обличчям відкривається його внутрішнє Я. Маска не лише для того, щоб тримати інтригу головного мисливця для шоу – обличчя Евана вкрите шрамами від опіків. Колись він теж був учасником цього шоу, на якого полювали – але переміг мисливців і сам очолив полювання. Після того, як його сім’ю катували на його очах і вбили його душу. А тепер продюсер шоу вирішив позбавитися його і замінити новим мисливцем. Я до останнього сподівалася, що Еван і головний герой порозуміються й втечуть разом, але чуда не сталося, Евана убили. Дивитися це я не змогла, перемотала.

Ще так сталося, що буквально вчора я дочитала книжку, головний герой якої має ім’я Еван, ріст 6 футів 5 дюймів і є мисливцем – правда, на емпатів, а сам він фізично втратив здатність мати почуття. Я коли читала, то уявляла його як Лі – а тут Еван з “The Running Man” в точності відповідає Евану з Sugar & Vise серії. Ще й закінчилася книжка дуже погано – агентства, на які служив Еван, оголосили на нього полювання, а його брат і партнер перетворилися на монстрів. Важкий кінець, а наступна книга цієї серії вийде лише влітку, і воно мені аж вночі снилося, всі ці переживання. І тут сьогодні отака візуалізація Евана, яка також погано закінчилася.

Фух, написала, трохи попустило.

Profile

memoryremains_ua

January 2026

S	M	T	W	T	F	S
				1	2	3
4	5	6	7	8	9	10
11	12	13	14	15	16	17
18	19	20	21	22	23	24
25	26	27	28	29	30	31

Page Summary

assassins_cloak - Епізод 747: Анатолій Гарматюк, 16 січня 1956 року
assassins_cloak - Епізод 746: Алан Рікман, 15 січня 1996 року
v1snyk - 2016
assassins_cloak - Епізод 745: Микола Хрієнко, 14 січня 1991 року
assassins_cloak - Епізод 744: Андрій Радченко, 13 січня 1924 року
maxiwell - Замальовки воєнного часу-7
assassins_cloak - Епізод 743: Ежен Делакруа, 12 січня 1824 року
assassins_cloak - Епізод 742: Логвин Пукась, 11 січня 1934 року
ivanna - Rammstein news
assassins_cloak - Епізод 741: Іван Лисяк-Рудницький, 10 січня 1945 року
ivanna - “The Hunt for Gollum” news & Lee
assassins_cloak - Епізод 740: Реня Шпіґель, 9 січня 1940 року
assassins_cloak - Епізод 739: Вікторія, 8 січня 1839 року
ivanna - Paul
assassins_cloak - Епізод 738: Леопольд Тирманд, 7 січня 1954 року
assassins_cloak - Епізод 737: Олександр Юзефович, 6 січня 1944 року
assassins_cloak - Епізод 736: Михайло Могилянський, 5 січня 1936 року
ivanna - Till & Ukraine
assassins_cloak - Епізод 735: Іван Мороз, 4 січня 1943 року
ivanna - The Running Man

Style Credit

Base style: Leftovers by sforzinda
Theme: Elegant Brown by krja

Expand Cut Tags

No cut tags

Page generated 16 January 2026 12:32

Щоденник мого життя-буття

і трохи хендмейду і всякої всячини

Reading

Епізод 747: Анатолій Гарматюк, 16 січня 1956 року

Епізод 746: Алан Рікман, 15 січня 1996 року

2016

Епізод 745: Микола Хрієнко, 14 січня 1991 року

Епізод 744: Андрій Радченко, 13 січня 1924 року

Замальовки воєнного часу-7

Епізод 743: Ежен Делакруа, 12 січня 1824 року

Епізод 742: Логвин Пукась, 11 січня 1934 року

Rammstein news

Епізод 741: Іван Лисяк-Рудницький, 10 січня 1945 року

“The Hunt for Gollum” news & Lee

Епізод 740: Реня Шпіґель, 9 січня 1940 року

Епізод 739: Вікторія, 8 січня 1839 року

Paul

Епізод 738: Леопольд Тирманд, 7 січня 1954 року

Епізод 737: Олександр Юзефович, 6 січня 1944 року

Епізод 736: Михайло Могилянський, 5 січня 1936 року

Till & Ukraine

Епізод 735: Іван Мороз, 4 січня 1943 року

The Running Man

Profile

January 2026

Most Popular Tags

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags