![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
memoryremains_uaДавненько нічого не писала — був просто завальний завал із роботою. Здається, починаю трохи бачити світло в кінці тунелю, хоча, підозрюю, це може бути просто зустрічний потяг дедлайнів.
Малювання не йде, бо над малюванням треба думати. А мої мізки й так перевантажені — наприкінці робочого дня стабільно видають помилку 404: brain not found. Тож останні два тижні перед сном я надибала серіальчик Fallout. Якось примудрилася пропустити торік вихід першого сезону, зате тепер із чистою совістю проковтнула обидва за десять вечорів.
Свого часу я була затятим геймером. І хоча Fallout ніколи не був моєю улюбленою грою, друга частина точно входила в мій топ-10. Потім я ще трохи пограла і в третю — попри те, що це була вже зовсім інша гра. Від старого Fallout там, по суті, лишилися атмосфера, легенда і ностальгія.
Від серіалу я, чесно кажучи, нічого особливого не очікувала. Але він затягнув з першого ж епізоду, а далі вже було не відірватися. Нолан і Ко щедро здобрили все гумором, абсурдом і красивим постапокаліптичним безладом, але десь під цією веселою радіоактивною глазур’ю для мене раптом знайшлося і щось серйозніше.
Насамперед — взаємодія двох головних персонажів, Люсі і Гуля. Для мене це історія про два способи дивитися на світ:
чи справді людина має право вибору і сама творить своє життя,
чи всім керують обставини — і ніякого вибору немає, бо рано чи пізно ми просто пливемо за течією випадкових подій.
Що цікаво: дивишся на цих двох у постапокаліптичній пустелі й ловиш себе на думці, що це питання взагалі-то не про радіацію, мутантів і кінець світу.
І поки я дивилася цей серіал про вигаданий кінець світу, у нашому цілком реальному світі почалася ще одна війна.
І тут згадується стара фраза з Fallout:
War. War never changes.
Малювання не йде, бо над малюванням треба думати. А мої мізки й так перевантажені — наприкінці робочого дня стабільно видають помилку 404: brain not found. Тож останні два тижні перед сном я надибала серіальчик Fallout. Якось примудрилася пропустити торік вихід першого сезону, зате тепер із чистою совістю проковтнула обидва за десять вечорів.
Свого часу я була затятим геймером. І хоча Fallout ніколи не був моєю улюбленою грою, друга частина точно входила в мій топ-10. Потім я ще трохи пограла і в третю — попри те, що це була вже зовсім інша гра. Від старого Fallout там, по суті, лишилися атмосфера, легенда і ностальгія.
Від серіалу я, чесно кажучи, нічого особливого не очікувала. Але він затягнув з першого ж епізоду, а далі вже було не відірватися. Нолан і Ко щедро здобрили все гумором, абсурдом і красивим постапокаліптичним безладом, але десь під цією веселою радіоактивною глазур’ю для мене раптом знайшлося і щось серйозніше.
Насамперед — взаємодія двох головних персонажів, Люсі і Гуля. Для мене це історія про два способи дивитися на світ:
чи справді людина має право вибору і сама творить своє життя,
чи всім керують обставини — і ніякого вибору немає, бо рано чи пізно ми просто пливемо за течією випадкових подій.
Що цікаво: дивишся на цих двох у постапокаліптичній пустелі й ловиш себе на думці, що це питання взагалі-то не про радіацію, мутантів і кінець світу.
І поки я дивилася цей серіал про вигаданий кінець світу, у нашому цілком реальному світі почалася ще одна війна.
І тут згадується стара фраза з Fallout:
War. War never changes.
